Голос дитини у війні —дуже болісний, часом зовсім не дитячий. Як почуваються, про що питають, на чому зосереджуються й про що мріють підлітки від час війни? Як змінюються вони та їх життя – дім, сім’я, друзі, світ навколо? Про це книга авторки-волонтерки Олени Максименко “Пси, які приручають людей” (Максименко О. Пси, які приручають людей : повість [Текст] / О. Максименко . – К. : Портал, 2021 . – 128 с. ), написана на основі інтерв’ю з підлітками прифронтових зон.

Автор оповідає про події приблизно 2014 року – року початку АТО. Дія відбувається у прифронтовому містечку на Сході України, яке лишається неназваним. Головна героїня Мірка (Мирослава). Їй, разом з друзями, випадають не тільки звичайні шкільні проблеми, але й перша закоханість, ревнощі, дружба, перший обстріл, пережитий у підвалі, опанування домедичної підготовки, зустріч з смертю та рятування життя.

Книжка порушує і теми страху, посттравматичного синдрому й психологічної реабілітації свідків війни. Мірка страждає на фобію. Переселенця з Донецька, її тезку, Мирослава мучать постійні нічні жахіття. Уся Мірчина родина переживає за тата-пожежника, якого викликають для гасіння на передову… Автор підказує, як важливо говорити з дитиною про її почуття та емоції, про те, що всі вони нормальні у теперішній ненормальній ситуації.

У листі до Бога, який у відчаї пише Мирослава, вона просить «про закінчення війни, з рештою ми розберемося». Дівчинка хоче, щоб не гинули люди, щоб снаряди не прилітали в будинки, щоб не було сварок. Для цього готова навіть нічого не просити для себе. Ані любові, ані добрих оцінок – аби лише припинилася війна…

Наші читачі часто беруть цю книгу, читають. Боляче, що серед них багато тих, хто сам пройшов через такі жахливі випробування…