Він вибрав собі позивний – Татарин. Сам із Криму. Сорок п’ять років. Низького зросту. Борода. Форма оливкового кольору. Сидів біля стіни покинутого кимось будинку в селі на Донеччині. Три поранення, контузія, два тижні полону. Мізинець та безіменний пальці лівої руки не розгиналися. Рука по лікоть шрамована. Казали, що після такого не виживають – обстріл КРАЗа в 2014-му, вісім загиблих, троє «важких». Татарин вижив, інші двоє – ні. Здавалося, що він термінатор. Говорив мало. Рідко всміхався. Його снайперська гвинтівка була підписана зеленою фарбою – «Феодосія». «Моя маленька Феодосія». Автомат Калашникова – «Севастополь». Він давав імена зброї, і ці імена були назвами міст у Криму.

Татарин зник безвісти в 2016-му. Пішов на бойове завдання й не повернувся. Ходили в тил до ворога. Він був у розвідці. Останнє, що сказав: «Зустрінемося в День Незалежності». Так і не зустрілися.

Справжнє ім’я? Не знаю.

Звідки він? Не знаю.

Сім’я, діти? Прочерк.

Кілька фото у старому смартфоні: сидить собі біля стіни покинутого кимось будинку в селі на Донеччині, брови насуплені, дим сигарети з правого верхнього кута знімка. На одній із фотографій дивиться в кадр. Що я про тебе знаю?

Татарин.

Нічого!

Ти вже давно став міфом.

А нещодавно наснився сон. Парад до Дня Незалежності. Хрещатик. Колона техніки. Красиві, у чистій формі, військові йдуть, і гімн України лунає, і Татарин в одній із колон: спина рівна, підняте підборіддя, стройовий хід, і «Феодосія» з ним.

«Я ж казав: зустрінемося в День Незалежності».

«Казав, але цього року параду не буде».

Нічна злива на початку серпня заливала вулиці Одеси. Краплини, ніби горошини, стукали в шибу. Вікно в залі відчинене. Штори хитає вітер. Холодно.

«Це просто сон, – встаючи, подумав я. – Сон. Татарина немає. Три роки вже».

І виставив голову на вулицю. Аби прокинутись остаточно.

Прокинувся. Лише одне не дає мені спокою: про який День Незалежності говорив Татарин?

Валерій Пузік “Я бачив його живим, мертвим і знову живим”