Активно взявся він і за розвиток міста, яке очолював понад 7 років. Першим на цій посаді активно виступав проти утисків української мови. Він відкрито ініціював скасування таємного Емського указу 1876 року – царського закону, який десятки років забороняв фактично усі форми використання української мови в публічному просторі. Коли Зелений придбав друкарню Ульріха в Красному провулку, поруч з Дерибасівською, він взявся за редагування найстарішого в причорноморському краї часопису – “Одесского вестника”. Павло Олександрович надав газеті виразного українознавчого змісту. До співпраці з часописом залучав відомих українських діячів, які висвітлювали життя українського народу, його культуру. На початку 1906 року стає співзасновником «Просвіти» в Одесі (саме він сприяв появі цього товариства) і, навіть, певний час її очолював. В середині квітня 1905 року Зелений взяв участь у закладанні нової будівлі публічної бібліотеки (нині Одеська національна наукова бібліотека). Одеса тоді переживала важку фінансову кризу, але Зелений погодився збудувати бібліотеку і сам очолив комісію, яка організовувала й контролювала будівельні роботи. Він послав за кордон міського архітектора Михайла Федоровича Нештурха, аби той вивчив кращі бібліотечні споруди Європи й розробив оптимальний проект книгозбірні. У грудні 1904 року Зелений виступив у міській думі із рефератом щодо покращення якості освіти в місті та околицях. Він вважав, що всю освіту в українських громадах слід вести українською мовою, а українські книжки потрібно допустити в шкільні і народні бібліотеки. Всі ці його дії привели до того, що міська дума обрала нового голову міста, але цього здалося мало. У кінці 1906 року була організована над ним судова розправа під надуманим приводом. І Павло Зелений покидає Одесу.

Помер колишній міський голова Одеси 15 серпня 1912 року.