7 березня 2025 року в Україні відзначили 162-у річницю з дня народження Івана Митрофановича Луценка – лікаря, військового і громадського діяча, публіциста, члена Центральної Ради, одного із засновників» звучить природніше, ніж «одного з творців» одеської «Просвіти», організатора перших військових формувань та військової медицини Української Народної Республіки…

Народився він на Полтавщині, але значну частину життя провів в Одесі. Після закінчення Військово-медичної академії Івана Митрофановича призначено молодшим лікарем до 55-го піхотного Подільського полку молдавського міста Бендери. Тут лікарю довелося брати участь у боротьбі з поширенням епідемії курячої сліпоти серед військових декількох гарнізонів. Опис цієї епідемії став основою його докторської дисертації. Восени 1893 р. Івана Луценка переводять на посаду молодшого лікаря 15-ї артилерійської бригади в Одесу.

В 1897 році Іван Митрофанович вийшов у відставку й продовжив свою лікарську діяльність. У себе вдома влаштував кабінет і став приватним лікарем ( на вулиці Херсонській 52, тепер– Пастера).

Крім професійної діяльності, Луценко брав активну участь в суспільному житті країни. Один з засновників одеської «Просвіти», очолив одеський осередок Української Народної партії , згодом став членом «Братства самостійників». Під час революції 1905 р. Іван Луценко був обраний до Ради робітничих депутатів від Української радикально-демократичної партії. У січні 1906 року в Одесі Іван Луценко започаткував випуск першої української газети міста — «Народна справа». Разом з письменниками М. Вороним та І. Липою він заснував «Одеську літературну спілку», вони взяли участь у випуску альманахів «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905). Після закриття одеської «Просвіти» І. М. Луценко продовжував просвітницьку діяльність в «Українському клубі», а в 1913–1914 рр. очолював драматичну спілку «Українська хата», яка поширювала українську культуру в Одесі.

Під час Першої світової війни І. Луценко працював лікарем в Одеському шпиталі. Після Лютневої революції навесні 1917 року Івана Луценка обирають членом Української Центральної Ради, а на першому Всеукраїнському військовому з’їзді – членом Українського генерального військового комітету, що очолив увесь український військовий рух. Саме з його наказу в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг, як символ української державності. У жовтні 1917 року на З’їзді Вільного Козацтва Луценко обраний генеральним хорунжим, у 1919 р. – командиром 1-го Подільського січового куреня. Командував він і військами Директорії УНР, які увійшли до Одеси у грудні 1918-го. В цьому ж році Іван Митрофанович брав участь в організації першої в Одесі української національної книгозбірні, до якої віддав частину власної бібліотеки.

В 1919 р. у бою з червоними Іван Луценко загинув. У 2024 році 43-й окремий полк зв’язку ЗСУ отримав почесне найменування “імені Івана Луценка”. Восени 1996 р. з ініціативи письменника Г. Д. Зленка та за підтримки Світової федерації українських лікарських товариств на будинку, де мешкав І. М. Луценко, було встановлено меморіальну дошку. А у 2024 р. В Одесі провулок віце адмірал Жукова перейменували на честь Івана Луценка.